Єдність Загального та Єдиного. Містико-філософський аспект. Частина 1
Культура кінця XIX століття, її характер і першість прагнення до пошуків зусиль і пошуків людського роду за останні вісім-дев’ять століть. Хрестові походи та зростання імператорської влади поклали межу теократичному напрямку життя Європи, з’явилися заключним актом епохи, коли все грунтувалося на винятковому прагненні до релігійних ідеалів. Перші гуманісти, починаючи з Франческо Петрарки і Джованні Боккаччо, поклали підставу новій ері, спорудивши новий прапор, поставивши нову мету людським прагненням. Коло друзів Козімо і Лоренцо Медічі, сприйняли ідеї Петрарки та Боккаччо, виробили початок світогляду, визначеного на весь подальший хід світової історії. Зрозумівши безплідність метафізичних пошуків, раз вони не пов’язані з даними емпіричного досвіду, гуманісти поставили своїм девізом вивчення насамперед того, що може бути досліджено емпіричним шляхом. Час розквіту гуманізму і успіху реформації є початок сучасної науки, бо все те, що становить гордість технічної культури, було досягнуто людиною лише починаючи з XV століття. Саме з цієї пори всі зусилля людського роду цілком попрямували до
вивчення окремих явищ, до дослідження окремих питань і до творення окремих галузей людського знання.
Так тривало до кінця XVIII століття, коли стався великий перелом історії: від вивчення одиничних речей людина перейшла до прагнення пізнати їх синтез, епоха творення людством синтезу всього пізнаного на шляху попередніх століть.
Однак, настільки довго йдучи винятково дослідним шляхом, ґрунтуючись лише на зовнішній, формальній, стороні явищ, розум людський і тепер, природно, став шукати синтез в тому ж самому модусі свідомості, прагнучи знайти емпіричний синтез, тобто безпосередньо відчуваєму першооснову. Такою першоосновою постала матерія, і це вчення, узагальнило з усіма різними його приватними течіями, є те, що відомо під ім’ям матеріалізму.
XIX століття − це епоха, коли людина прагнула затвердити свій гіпотетичний синтез, прагнув виявити його у всій повноті, втілити в реальність і пов’язати з усіма диференціальними деталями. Цей вік є в дійсності лише заключним акорд довгого шляху; саме протягом нього людські шукання вилилися в цілком певну форму, досягли, здавалося, кінцевих ступенів свого розвитку. Настав час, коли, за цілком пануючому думку, залишалося зробити лише останні заключні штрихи, щоб закінчити цілком величний Храм Знання. Окремі відкриття, вивчені закони і цілком достовірні гіпотези так злилися між собою, так проникли взаємно один в одного, утворили настільки абсолютно замкнуте ціле, що в майбутньому нічого було чекати скільки-небудь значних відкриттів. Більшість представників майже всіх окремих галузей знання людського, відкрито визнавали, що століття великих геніальних відкриттів закінчилось, що майбутнє історії науки буде позбавлене яскравих фарб, що воно буде представляти із себе лише гігантську сукупність найвлучніших повторних дослідів і детальних досліджень. Дух Живий відлетів від
людей, життя втратило всяку цінність, бо хоча грандіозний успіх позитивної науки і техніки і давав всі зручності життя, але всім вищим запитам людської істоти зовсім не залишалося місця. Все, що було в людині чистого, високого і прекрасного, цією культурою зовсім ігнорувалося, заперечувалася всяка реальність, всяка субстанціональна цінність. Ідеалів не стало, бо заперечувалася сама можливість чого-небудь вищого, ніж саме життя. Тотожність природи синтезу з одиничними явищами породила колективізм і поставила його на місце синтезу; не тільки індивідуальність, але й особистість зникла; запанувало царство натовпу − цього природного способу матеріального синтезу, пародії Синтезу Істинного.
Незважаючи на пишність форми створеного нею знання, людина, тим не менш, невпинно натрапляло на суперечності. Вона не тільки відкидала, як ілюзію, навіть реальність власної самосвідомості, але й відчувала, разом з тим, що всі її знання безсилі дати відповідь на якесь питання, як тільки воно стосується сутності явищ. Людство вибудувало грандіозний будинок на піску, на роздроблених одиничних відомостях, не пов’язаних між собою, воно прийняло за основу світ явищ, забувши, що всі частини його вічно переміщаються по відношенню один до одного.
Початок XX століття − це різкий переворот у всіх галузях людської думки. Народилося непохитне прагнення до аналізу кінцевих причин, піддалися вивченню всі ті першооснови, всі ті постулати, на яких ґрунтувалася наука протягом стількох століть. Якщо періодична таблиця Менделєєва перевела хімію в зовсім іншу, незрівнянно вищу площину, якщо зовнішнє спорідненість елементів стало мимоволі наштовхувати людську думку на єдність природи, то відкриття радію завдало смертельного удару всім, колишнім до того основними, космічним гіпотезам.
В основі світогляду та пошуків пізнання загального та єдиного з їхніми атрибутами, лежить закон синархіі. Cинархія — термін, введений Сент-Ів д’Альвейдром як протилежне «анархії», під ним передбачається ієрархічний закон існування бездоганного організму людства. Більш глибокий зміст цього поняття розкрив Володимир Шмаков в роботі «Закон синархії», написаної в 1915 р.
Сутність закону синархії полягає в тому, що світ у своєму різноманітті є складним організмом, де окремі форми розташовані згідно ієрархічним законом нескінченного синтезу, який постійно поглиблюється. За версією В. Шмакова
«Будь-яка з істот має особливе призначення. Завдяки цьому, вона не тільки утворює частини всесвіту, але і самі по собі є всесвітом, який володіє самобутнім значенням».
Оскільки закон синархії − закон ієрархічний, то відповідно з ним, досягнута ступінь в синархії відповідає місцю на «сходах вдосконалення». Всяка свідомість є об’єднанням і пристроєм вхідних в нього елементів, за відсутності цього ми отримуємо набір хаотичних і один від одного незалежних уявлень. Чим більше число елементів здатне привести в порядок свідомість і більше встановити закономірностей, тим вище його синархія.
Політична централізація влади, прагнення створювати централізовані багаторівневі бюрократичні ієрархічні структури, тим самим підпорядковуючи контролю навіть мізерні рішення в різних сферах, прямо суперечать закону синархії, оскільки така уніфікація побудови світу обмежує число його ступенів свободи і перешкоджає розвитку індивідуальності. Навпаки, синархічне зростання «є поглибленням і розширенням суб’єктивності особистості і підвищенням порядку безлічі».
Його нескінченно глибокий зміст надзвичайно важко виразити в системі слів і понять, бо воно за своєю природою лежить вище області дії пізнавальних і образотворчих здібностей інтелекту. Цілком зрозуміти розумом закон синархіі − значить не тільки засвоїти цілісний зміст розуму, але і вичерпним чином сприйняти інтелігібельний вигляд світобудови. Досягнення цього ідеалу може бути лише кінцевою метою всієї езотеричної школи, до якої вона повинна неухильно прагнути у всіх своїх починаннях. Якби цей ідеал розкривався лише в самому кінці шляху розвитку, то він не мав би ніякого реального життєвого значення і був би лише відверненої емблемою. Але всякий реально існуючий ідеал, на противагу вигаданим девіз, надає свої дії на всьому шляху наближення до нього.
Прагнучи до істини, людина передбачає основні її віяння вже з самих перших до неї устремлінь. Кожен принцип таїть у собі нескінченний зміст, бо він обіймає у своїх тональностях все космічне різноманіття в деякому індивідуальній єдності, але в той же час може бути виражений в кінцевій сукупності слів. Такий вираз анітрохи не претендує бути адекватним з дійсним змістом принципу, бо воно є лише символом, але саме в цій символічності вся мета його і виправдання.
Природа самого ж символу глибоко антиномічна. З одного боку, він утворений з елементів феноменального світу, а з іншого, він причетний до ноуменальний. Символ є пролом в оковах тварності, через яке фізичне отримує можливість стикатися з вічним і необумовленим. Символ як би дає точку опори ідеального в області відносного і тим розкриває відносну свободу бачити ідеальне і до нього тяжіти.
Езотерична традиція може дати людині, як вираз закону синархіі, тільки ряд символів інтелігібельних порядку, але цим вона розкриває шлях до такого глибокого впровадження свідомості в цей корінь космічного буття, на яке тільки воно здатне.
Закон синархіі є даність, − але даність не суб’єктивна, а безумовна і загальносвітова, хоча і служить першочерговим принципом всього буття нашої свідомості, − і в той же час він є імперативом, привхідним в свідомість ззовні.
Закон синархіі є не тільки основним законом світу, але і сама його сутність, зміст і виправдання, він є одночасно і мета і механізм усього буття. Тому пізнання закону синархіі є також і кінцева мета всієї еволюції людини на шляху розуму, і його власний зміст. Як все велике і щире, закон синархії вельми простий, але саме завдяки цьому всю велич і нескінченність його змісту можуть бути хоч скільки сприйняті лише шляхом довгого еволюційного підходу. Послідовно вивчаючи одні його аспекти за іншими, людина може поступово асимпатично наближатися до цього океану ідей і сприймати у своїй свідомості все ясніше і яскравіше його цілісний відблиск.
Європейська філософія знає формулу: «Світ є органічне ціле», − це і є найпростіше вираження закону синархіі. Однак воно вкрай обмежує і збіднює його зміст, бо прагне утвердити лише ту приватну ідею, що видиме різноманіття всесвіту є розкриття деякої Вищої Єдності, що синтетично об’єднує всі незліченні одиничні види і форми прояву. В односторонньому затвердження ця ідея втілюється в проголошення формули: «Deus sive Nature», тобто в розуміння космосу як системи субстанції і її атрибутів пантеїзму Спінози. Органічний світогляд усуває цю сектантську однобічність, вводячи ідею Абсолюту, який по суті свого буття надмірний, але розкривається в світі як субстанція.
Власна його природа визначається антиномією Нірвана − Прояв, тобто стверджується, що Абсолют одночасно іманентний і трансцендентний світу.
Розкриття Абсолюту відбувається спочатку в ідеальному світі, а потім його ноумени, в свою чергу, розкриваються в одиничних явищах феноменального світу як субстанція другого розряду.
Не підлягає сумніву, що всі ці ідеї виникли в європейській філософії в зв’язку зі швидко зростаючим в наші дні інтересом до ще недавно, здавалося, остаточно забутої релігійно − містичної літературі і Сходу взагалі. Тільки в самий останній час ці доктрини почали отримувати формулювання, що відповідає вимогам європейської філософської думки і завдяки цьому стали займати вже важливе місце. Однак не можна заперечувати, що на європейському ґрунті ці ідеї ще далеко не досягли цілісності, злитості і гармонійної спряженості, тобто ще далеко не вилилися в закінчену систему. Якщо істинне езотеричне вчення є щось струнке і закінчене, як кристал, то сучасна європейська думка встигла засвоїти лише окремі і досить розрізнені його ланки. Складна система ідей, що виражає гармонійну будова космосу в езотеризмі, об’єднується в верховному законі його буття − в законі синархіі.
Найбільш легким для сприйняття його виразом буде наступне: закон синархіі є закон ієрархічної будови космосу. Світове різноманіття не є простою периферією Абсолюту, що розкривається, в субстанції. В цьому визначенні нерозривно об’єднані дві основні доктрини езотеризму:
− Світ є організм, тобто єдиним в собі і цілим;
− Світ є організм, а тому окремі частини його розташовані за законом зростання типів, тобто за законом ієрархії.
Глибоке розуміння цих ідей і нерозривного зв’язку ми зустрічаємо вже у Плотіна. Подібно до того, як наші кінцівки суть частини нашого тіла, ми самі є частинами всесвіту. Речі створені одні для інших. Все існує супідрядно у всесвіті. Всі речі взаємно залежать один від одного. Все узгоджується в єдиній меті, і не тільки в кожній істоті, в якій частини цілком об’єднані разом, але і на більш високому ступені − у всесвіті.
Отже, всі речі виникають з єдиного принципу, виконують кожна своє призначення і знаходяться у взаємних впливах. Будучи відокремленими від всесвіту, вони впливають і відчувають вплив одна на одну. Кожна з них повторена і протиставлена іншій. Але їх рух не є довільним, не є наслідком випадковостей. Вони утворюють ряд, де завдяки природнім зв’язкам кожна є наслідком попереднього і причиною подальшого.
Ця ж сама система ідей виражена більш коротко вже Шеллінгом, де одночасно з цілісністю і єдністю космосу він також різко підкреслює ієрархічність його будови. − «Природа є не тільки в цілому єдністю ідеального і реального кожній формі зі своїх щаблів, вона є ряд таких приватних єдностей, підпорядкованих єдності цілого».
Наведені тексти Плотіна і Шеллінга виводять дивовижні словесні символи, їх «духовна щільність» так велика, що для правильного засвоєння виявляє необхідність пояснити їх більш докладним викладом. Ідея цілісності світу може бути сприйнята без особливих зусиль, бо вона має численні і яскраві вирази в світовій літературі. Але ідея ієрархічна будова космосу незмірно більш важка. Більш того, по відношенню до людини, де ієрархізм виявляється з найбільшою силою і виразністю, існує помилкова думка, прямо протилежна закону синархіі − це є «tabula rasa» Локка або, в іншому формулюванні, псевдопринцип «рівності», усіх людей.
У дійсності в світі немає і бути не може двох однакових форм або видів буття, тобто повторення, бо це було б ознакою кінцівки світу, а, отже, і обмеженості Сили Творця. Навпаки, нескінченне різноманіття, нескінченна розкіш всесвіту як у великому, так і в малому − ось істинна Божественної Усемогутності.
Ідея рівності, думка про однаковості явищ природи чи людських істот є в сутності аскетичне відкидання світу, збіднення його змісту, заперечення всякої самобутньої цінності. Ідея рівності могла мати і завжди буде мати успіх в тих народів, у яких містицизм, не врівноважуючий розумом і волею, а приймає певні нірванічні забарвлення. З цієї причини ідея завжди буде мати найбільше поширення у тих класів, де найменше знань і індивідуальної волі. Навпаки, чим вище розвинена людина, тим ясніше вона усвідомлює, що нерівність є першооснова світового життя.
Які ж вихідні, онтологічні причини нерівності одиничних проявів буття і в чому воно об’єктивно позначається?
Езотеризм відповідає, що такою онтологічною причиною є закон синархіі, бо він стверджує принцип індивідуальності й можливість різного положення індивідуального буття в системі ієрархій. Причиною ж матеріальності є система двох елементів: проявлена індивідуальність, що обумовлена тональностями, об’єктивним чином розкривають індивідуальну самобутність ноуменального прототипу даного прояву, та досягнута щабель синархіі, що відповідна місцю на сходинках вдосконалення, яка, починаючись від найпростішої форми, потім поступово призводить до цілісного розкриття системи потенцій ноумена. Феноменальне життя народжується з прояву ноумена ідеального світу, тобто переходу його свідомості з певного «нірванічного» стану в синархічний. Механізм цього процесу полягає в тому, що вся динамічна активність зосереджується в деякому фокусі на периферії сінархічної системи потенції ноумена − в «проявленійсвідомості» і, у міру еволюційності свідомості та утвердження останньої потенцій, ця активність знову возз’єднується з ноуменальним першообразом, але вже пройнята синархічною свідомістю.
Чим більше шлях, уже досконалий кінетичною свідомістю, тим більше його зміст. Усяке свідомість є центрування, об’єднання окремих вхідних в неї елементів. При відсутності цього центрування сукупність елементів являє собою лише хаос, а тому і не може бути названа «свідомістю». Тут ми підходимо також до так званого в езотеризмі «закону піраміди» − чим більше число елементів, тобто чим ширша основа піраміди, тим вище її вершина, тобто тим вище синтетичність об’єднуючого початку.
0 коментарів